Најпре треба истаћи да 988. година /година крштења кијевских становника од стране кнеза Владимира/ може важити као година, како се то обично каже, ''крштења свих Руса'' – тек условно. Сами хришћански летописци приповедају нам о бројним устанцима волхова /свештеника прехришћанске вере/ 2-3 века после поменутог чемерног датума. Аутор Историје Руса наводи податак о козачким пуковницима /а они су војно-политичка аристократиjа/ чија су имена била Рогдај, Полелич, Купалдеј, и то 1410. године, значи после више од 4 века након званичне христијанизације. Разуме се да та имена пуковницима нису надевали попови у цркви. Прву цркву на Запорошкој Сечи подигао је Баjда Вишневецки, због чега се и сматра њеним оснивачем, премда у ствари је централизована козачка организација са пуковско-сатничком поделом постоjала много пре хришћанина Бајде. Општепознато двоструко име украјинског хероја Хмељницког је Богдан - Зиновије. При томе, народ њега познаје и поштује баш као Богдана. До 17. века је функционисало светилиште Световида на гори Богит на Подољу.

У та времена, да би се излечили, правилно изабрали време рођења детета, време сетве, убирања летине, њеног збирања и спремања у амбаре, да би се предвиделе временске прилике итд, Украјинци су се обраћали знањима која ни изблиза нису примили из Библије или од Јевреја.

Тако имамо први и главни, по мени, аспект савременог родноверја: носиоци древних знања живе и сада. Тиме су, на срећу, древна знања медицине, геологије, ботанике, геофизике, метеорологије и других области остали очувани.

Друга традиционална линија, тесно повезана са првом, је линија руско-украјинске интелигенције. У суштини, сваки часни мислилац расуђуjући о судбини свога народа, долазио је до закључка о jавноj контрадикцији између идеологије хришћанства и питања развића народа, питања увећања његовог генетског фонда, духовног и материјалног добра. О томе је казивао и лутајући филозоф Григорије Савич Сковорода. Уjак Лесје Украјинке, Михаjло Драгоманов назвао је свога сина Светозаром и пред смрт забранио да га посмртно опевају „гаврани-попови”, како је имао обичај да каже. Сама Лесја оставила је Украјинцима предивну ајдовску поему под називом Шумска песма. Њена друга поема ''У катакомбама'' о времену првих хришћана присиљава да се замислите над истином робовласничке суштине хришћанске иделогије. Хероји њене поеме, недовршене због смрти, сакриваjу за будућа поколења Знања о Сунцу, које ће сигурно једном засветлити поново и с новим снагама! Великан Иван Jакович Франко своjим потомцима jе оставио рад „Стваранье света” у коjем изобличава (или раскринкава) „свештену” jевреjску историjу. Велики пророк и песник украјинског народа Тарас Григорович Шевченко обратио се свом народу с позивом:

«... Не крсти се,
И не куни се, и не моли се
Никоме на свету! Слагаше људи,
И византијски Саваот
Превари! Не превари Бог,
Неће кажњавати и опраштати:
Нисмо роби његови – људи смо!» (1)

Такве поруке и дело генија украјинског народа морали су имати своје отелотворење; што се и остварило у закључку професора Владимира Шајана о неопходности ИДЕJНО-ОРГАНИЗАЦИОНОГ препорода родне вере. Они који желе да се детальниjе упознаjу са животописом овог човека могу консултовати рад Галине Сергејевне Лозко на http://svaroh.al.ru/shajan9.html. Озбиљну теоретску основу професору Шајану пружила је Велесова књига, пронађена за сав словенски свет од стране пуковника Изенбека и Јурија Мирољубова.

У суштини од Шајана, Шкавритка, Ситника организационо потиче Друштво родноверних Украjине - ДРУ [„Об’єднання Рідновірів України” – ОРУ] које предводи Галина Сергејевна Лозко, или како себе још назива, Волхвина Зореслава.

Један од ученика Владимира Шајана, Лав Силенко (Орлигора) средином прошлог столећа је учинио покушаj религијске реформације родне вере, укинувши, како он jе рекао, „многобоштво” и увевши Родну украјинску националну веру (РУНВеру) у Дажбога, то jест – монотеизам. Себе је, пак, прогласио пророком Дажбога. Да би кратко формулисали бит РУНВере неки у шали говоре: „Нема другог Бога осим Дажбога и Силенко је његов пророк! ” (2)

Многе заjеднице у Украјини до последњег времена су биле оријентисане на родноверну традицију Русије, посуђујући од тамошњих родноверних обредну праксу, идеологију, филозофију. У словенски и, посебно, у украјински родноверски покрет најцењеније искуство на том плану је пружило московско друштво „Велесов круг”, на челу са Велеславом.

Донедавна, указао бих и на то, међу украјинским родноверним доминирала су два традиционална правца: многобошци Друштва родноверних Украjине и РУНВера. Родноверне заjеднице из Русије практично нису контактирале са њима из бројних разлога. Главни је био тзв. ”украјински национализам” као обавезна идеолошка саставница и многобожаца, и РУНВераца коjи се у њиховом тумачењу углавном сводио на пародиjско гесло: „Москва изела наше сало!” (3). С друге стране, украјински родноверни прорусиjске оријентације неретко нису примали културно наслеђе баш украјинског карактера што jе представљало другу крајност, резултирајући шовинизмом уз паролу „Украјина је такође Русија!”

Ти људи који су себе називали носиоцима древних Знања су се овако или онако показивали у свима родноверним организацијама будући изнад личних неспоразума и конфликата. Желео бих за пример да наведем познатог украјинског фитотерапеута и народног исцелитеља Jевгена Товстуху, који је стални дародавац часопису ДРУ „Сварог” и значајно jе поправио здравље стотинама и хиљадама људи без обзира на чињеницу како они појединачно разумеју Бога. Понеког од њих спасао jе и од смрти. Такође треба поменути и народне исцелитеље-старешине Удружења „Перунова војска” [Товариство Оріїв “Перунова Рать”], коме и сам припадам, Валентина Дмитровича Шадира и Владимира Ивановича Холошњу.

Време од 2002. до 2004. године међу родноверним у Украјини може се назвати „периодом полураспада”. Када ово кажем мислим на идејно - организациону кризу коју су преживеле две организације родноверних, изграђене према хијерархијском принципу као што су: ДРУ и РУНВера. Будући поцепани на два, а с временом и на три правца у погледу односа према личности Лава Силенка, изгубивши неке изворе финансирања из дијаспоре, РУНВера је заправо престала бити свеукрајнска организација. У том тренутку, из много разлога изазваних , како кажу, личношћу „волхвине” Зореславе, много су се проредили редови активних чланова ДРУ-а.

Поменута криза била је не само организациона, већ и идеолошка. Велики број људи изгубио је интерес за РУНВеру, видевши у њој конзервативни конгломерат погледа на свет, коjи се све више сводио на култ личности Лава Силенка, москвофобиjу и шаблонизирану критику хришћанства. Вође РУНВере уза све нису дали разумљив одговор својим присталицама, на пример, у част каквога Купала они прескаку ватру сваке године 21. јуна, jер, по њиховом мишљењу, је Бог један – и он jе Дажбог (а не Купало).

Етнолог по професији, Галина Сергејевна Лозко, дала jе непроцењив допринос у погледу развитка обредне праксе родноверских друштава. У ствари већина обреда сада употребљаваних у заjедницама представљају овако или онако модификоване реконструкциjе Галине Сергеjевне. Истовремено, многобошци, као ни РУНВерски родноверски покрети, уза све досада нису изнедрили системско мислећег филозофа-етика. А постоји јака потреба за коренитом научно–организованом ревизиjом вредности, углавном – основних етичких категорија добра и зла са позиције родне вере, што схвата све шири круг родноверних.

Трећи аспект кризе је политички. Будући тесно повезан са политичким покретима за независност украјинског народа (како се то тада схватало) родноверски покрет jе преузео и носи и све његове позитивне и негативне особине. Данас је већини Украјинаца постало јасно да активности на распаду Совјетског Савеза нису исто што активности на грађењу нове независне државе Украјине. Није довољно да тек ситни чиновник престане говорити руски а почне украјински; мало jе прогласити симболе државе. Државу треба изграђивати - с планом који тзв. „националисти” немају. Као резултат су се десила нека померања у спектру политичких идеја подржаваних од стране родноверних, чиме је дискусија о том питању добила ширину. На пример, пре неколико година jе човек могао бити искључен из заjеднице (нарочито РУНВерске) због сумње у неопходности приватизациjе индустриjских предузећа и земље, а сада су родноверни у суштини jедина националистичка сила коjа покреће питање безусловне забране приватизациjе великих индустриjских предузећа и земље, приближаваjући своје ставове (ма колико jе то необично у очима усковидне свести) социjалистичким и чак, комунистичким.

Организациона и идејна празнина наведеног периода се сада пуни убрзаним развиjањем нове родноверске организације под називом: Родовско огњиште Родне Православне вере – РО РПВ [Родове Вогнище Рідної Православної Віри], под вођством одлучног и у понечему сувише амбициозног „волхва” Владимира Куровског. На почетку формирања су руководиоци РО РПВ (сами „родом” из ДРУ-а и РУНВере) једноставно долазили на чело месних заjедница РУНВере и многобожаца, који су били и као без кормила и као без jедара. Неколицина прилично скандалозних отпадања од њихове организације таквих журно прикључених заjедница jе, сматрам, уверило руководство РО РПВ у рискантност рачуна да се на овакав начин прошири деловање. Данас РО РПВ је организација, која систематски ради са младима, што је њена највећа врлина. Свакако, има ту и негативних ствари. Главнокомандујући, по мени – користе онаj исти секташко–пирамидални начин формирања организације и идеологије, за који знамо да је већ и раније претрпео неуспех.

У суштини намера пружања алтернативног идејно–организационог одговора на створено стање jе била реализована у оснивању Већа Украјинских Родноверних. И Веће, коjе се тада називао и Форум, било jе остварено фебруара 2003. године на иницијативу неколицине родноверних заjедница, а углавном организације родноверних „Перунова војска” [Товариство Оріїв “Перунова Рать”] и заjеднице родноверних „Тројство” (или „Троjице”) [„Трійця” ]. Прилично брзо су пале прве оптужбе за стварање још једне цркве, будући да су учесници Већа у својој већини показали тежњу и принципијелну могућност часне и отворене расправе и савладања препрека у развитку. Разумљиво је да се култури дискусије сви још морамо учити. (4) Али важно jе да су током Првог, Другог и Трећег Већа, коjи су већ одржани, људи у наjмању руку могли да се међусобно упознаjу (пре се контакт међу заjедницама неретко остваривао између главешина, а информациjе о адресама за преписку су имале „врло поверљив” карактер). Задивљуjуће jе колико проблема се може решити непосредним људским контактом!

Као своје заслуге Веће може већ да упише велике родноверске подухвате као што су: заједничко учешће РО РПВ и братства „Перунова воjска”у организацији Прве Међународне научно–практичне конференције „Родна вера – духовна суштина Словена” [ “Рідна Віра – духовна сутність слов’ян” ] http://www.viche.kiev.ua/Photos/rv/rv1.html; те остварена под покровитељством Фонда „Јуриј Мирољубов” Конференцијска презентација ”Битисање Украјинаца” http://www.viche.kiev.ua/Photos/Images/butia/but1.html. Посебно бих хтео напоменути прво велико јавно иступање у јавности родноверних – у акцији под називом „За родну веру!”, дана 24.августа 2005. године на Дан независности државе Украјине http://www.viche.kiev.ua/Photos/Images/majdan/maj1.html. У акцији су представљене практично све активне родноверске организације. Први пут су родноверни jединственим фронтом истицали између осталих и политичке пароле. Сматрам да највећа заслуга за остварање овог скупа припада Координационом одбору Већа Украјинских Родноверних.

Мислим, и поред тога што је Четврто Веће Украjинских Родноверних открило многе недостатке данашњег стања нашег покрета, започета дела вреди наставити. Веома важан jе, по моме мишљењу, нормални диjалог родноверних са државном влашћу. Битно jе показати да jесмо снага (такође и у политичком смислу), коjа се сваким даном увећава и коjу треба узимати у обзир. Други важни задатак jе наћи своjе специфично место у контексту словенског и општеевропског препорода.

Слава родним Боговима!

Для того, щоб точніше зрозуміти сучасне становище із Рідною Вірою в Україні, доцільно зробити певний історичний відступ.

Перш за все, слід сказати, що 988 рік (рік хрищення киян князем Володимиром) можна вважати датою хрищення всієї Русі досить умовно. Самі християнські літописці повідомляють нам про численні повстання волхвів через 2-3 віки після названої сумної дати. Автор Історії Русів повідомляє про козацьких полковників (військово-політичну знать!) з іменами Рогдай, Полелич, Купалдій, які відзначилися у 1410 році, тобто майже через півстоліття після “хрищення”. Певна річ, що такі імена полковникам давали явно не попи у церкві! Перша церква на Запорізькій Січі була побудована лише Байдою Вишневецьким, за що той і вважається засновником Січі, хоча насправді централізована козацька організація із полково-сотенним поділом існувала задовго до християнина-Байди. Загальновідомим є подвійне ім’я українського героя Хмельницького – Богдан-Зиновій. При цьому, народ його вшановує саме як Богдана. До 17 століття функціонувало святилище Світовида на горі Богит на Поділлі.

І в наш час, для того, щоб вилікуватися, правильно вибрати час народження дитини, час посіву, збирання врожаю, його закладення на зберігання, для того, щоб передбачити погоду тощо, українці звертаються до Знань, які вони отримали далеко не з біблії і не від іудеїв.

Таким чином, маємо перший, і головний, як на мене, аспект сучасного рідновірства – нині живі носії древніх Знань. На щастя, ці знання з медицини, геології, ботаніки, геофізики, метеорології інших галузей – збережені.

Інша традиційна лінія, тісно пов’язана із першою, - лінія русько-української інтелігенції. Власне, кожен чесний мислитель, розмірковуючи над долею свого народу, доходив до висновку про пряму суперечність між ідеологією християнства і справою розвитку народу, справою примноження його генофонду, духовного і матеріального надбання. Про це говорив мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода. Дядько Лесі Українки Михайло Драгоманов назвав свого сина Святозаром і перед смертю заборонив відспівувати себе “крукам-попам”, як він казав. Сама Леся залишила українцям геніальну язичницьку поему “Лісова пісня”. Інша її поема “В катакомбах” про часи перших християн примушує замислитися над істинною рабовласницькою сутністю християнської ідеології. Герої її недописаної передсмертної поеми ховають для майбутніх поколінь Знання про Сонце, яке обов’язково колись засвітить знову і з новою силою! Великий Каменяр Іван Якович Франко залишив нащадкам свою працю “Сотворення світу”, присвячену розвінчанню “священної” єврейської історії. Великий пророк українського народу Тарас Григорович Шевченко по суті до всього свого народу звернувся зі закликом:

“... не хрестись
І не молись нікому в світі
Збрешуть люде,
І Візантійський Саваоф
Одурить. Не одурить Бог!
Карать і милувать не буде –
Ми не раби його, ми – люде!”

Ці слова і вчинки геніїв українського народу не могли не мати свого втілення. І втілилися вони у висновок професора Володимира Шаяна про необхідність ІДЕЙНО-ОРГАНІЗАЦІЙНОГО відродження Рідної Віри. Тим, хто бажає детальніше ознайомитися із життєписом цієї людини, раджу звернутися до розвідки Галини Сергіївни Лозко тут http://svaroh.al.ru/shajan9.html. Серйозну теоретичну базу професору дала Велесова Книга, віднайдена для всього слов’янського світу полковником Ізенбеком і Юрієм Миролюбовим.

Власне від Шаяна, Шкавритка, Ситника веде свою організаційну історію Об’єднання Рідновірів України, очолюване нині Галиною Сергіївною Лозко, або як вона себе називає, Волхвинею Зореславою.

Один із учнів Володимира Шаяна, Лев Силенко (Орлигора) в середині минулого століття зробив спробу релігійної реформації в Рідній Вірі, скасувавши, як він сказав, “багатобожжя” і запровадивши Рідну Українську Національну Віру в Дажбога, тобто – монотеїзм. Себе Силенко проголосив пророком Дажбога. Щоби коротко сформулювати сутність, того, в що вірять РУНВірівці, дехто жартома каже: “Немає Бога крім Дажбога і Силенко – пророк його!”

Чимало громад в Україні до останнього часу були зорієнтовані на російські рідновірські традиції, запозичуючи в російських рідновірів обрядову практику, ідеологію, філософію. Найцінніший досвід в цьому плані принесений в слов’янський, і, зокрема, в український рідновірівський рух московським об’єднанням громад “Велесів Круг”, на чолі з Велеславом.

До останнього часу в українському рідновірівському русі домінували два з названих мною традиційних напрямків: язичники Об’єднання Рідновірів України і РУНВіра. “Російські” рідновірівські громади практично не контактували із ними з багатьох причин. Головна – т. зв. “український націоналізм”, який був обов’язковою складовою ідеології як язичників так і РУНВірівців і в основному зводився до пародійного гасла “Москалі з’їли наше сало!” З іншого боку, “російські” українські рідновіри нерідко не цікавилися власне українською культурною спадщиною, що породжувало шовінізм під гаслом “Украина – тоже Россия!”.

Ті люди, які є чи називають себе носіями древніх Знань так чи інакше проявляли себе в усіх рідновірських організаціях, стоячи вище особистісних непорозумінь і конфліктів. Хочу, проміром, назвати відомого в Україні фітотерапевта народного цілителя Євгена Товстуху, який є постійним жертводавцем часопису ОРУ “Сварог” і значно поправив здоров’я сотням і тисячам людей, незалежно від того, як вони розуміють Бога. А декого – врятував від смерті. Так само слід відзначити народних цілителів-старійшин Товариства Оріїв “Перунова Рать”, до якого я сам належу, Валентина Дмитровича Шадиря і Володимира Івановича Холошню.

Період 2002-2004 років в українському рідновірівському русі можна назвати “періодом напіврозпаду”. Маю на увазі ідейно-організаційну кризу, яку пережили дві рідновірські організації, побудовані за ієрархічним пірамідальним принципом – ОРУ і РУНВіра. Будучи розколотою на два, згодом, три напрямки з точки зору ставлення до особи Лева Силенка, втративши деякі джерела фінансування з діаспори, РУНВіра по суті припинали своє існування як всеукраїнська організація. Із багатьох причин, обумовлених далеко не завжди, як кажуть, особистістю “волхвині” Зореслави, значно порідішали лави активних діячів ОРУ.

Як я уже сказав, названа криза була не тільки організаційною, але й ідейною. Чимало людей втратили інтерес до РУНВіри, побачивши в ній консервативний світоглядний конгломерат, який дедалі більше зводився до культу особи Лева Силенка, москвофобії, стандартизованої критики християнства. Провідники РУНВіри, так і не дали дохідливої відповіді своїм адептам, на честь якого Купала вони стрибають через вогонь щороку 21 червня, адже на їхню думку, Бог один, і це – Дажбог.

Будучи етнографом за професією, Галина Лозко зробила неоціненний внесок у справу розвитку обрядової практики рідновірських громад. По суті більшість обрядів, застосовуваних громадами зараз, – так чи інакше модифіковані реконструкції Галини Сергіївни. Водночас, язичницький, як, власне, і РУНВірівський рідновірські рухи так досі і не народили системно мислячого філософа-етика. Потреба ж докорінної науково-організованої переоцінки цінностей, головним чином – основних етичних категорій добра і зла з позиції рідновіра усвідомлюється дедалі ширшим колом рідновірів.

Третій аспект кризи – політичний. Будучи тісно пов’язаним із політичним рухом за незалежність українського народу (як це тоді розумілося), рідновірський рух перейняв всі його позитивні і негативні ознаки. Сьогодні для більшості українців стає зрозумілим, що діяльність з розвалу СРСР – не теж саме що діяльність з будівництва нової незалежної держави України. Мало, щоб чиновник заговорив українською мовою, мало затвердити символи держави. Державу треба будувати. За планом, якого у “націоналістів” немає. В результаті означеного відбулися певні зрушення у спектрі політичних ідей, підтримуваних рідновірами, значно ширшою стала дискусія з цього приводу. Так, якщо декілька років тому за сумнів у необхідності приватизації промислових підприємств і землі людину могли вигнати з громади (принаймні РУНВірівської), сьогодні рідновіри є по суті єдиною націоналістичною силою, яка піднімає питання безумовної заборони приватизації великих промислових підприємств і землі, сходячись у цьому питанні (як не дивно для зашореної свідомості) із соціалістами і комуністами.

Організаційна і ідейна порожнеча названого періоду наразі заповнюється порівняно швидким зростанням нової рідновірської організації Родове Вогнище Рідної Православної Віри, очолюваної цілеспрямованим і де у чому не в міру амбіційним “волхвом” Володимиром Куровським. На початку свого становлення керівники РВ РПВ (самі “родом” з ОРУ та РУНВіри) просто займалися тим, що очолювали місцеві громади РУНВіри і язичників, які залишилися без керма і вітрил. Декілька досить скандальних відходів від їхньої організації таких нашвидкуруч очолених громад, гадаю, переконало керівництво РВ РПВ у ризикованості ставки на такий спосіб поширення своїх впливів. На даний час РВ РПВ – організація, яка системно працює із молоддю, що є їхнім головним позитивом. Є, певна річ, і негативи. Головний, як на мене, - той самий сектантсько-пірамідальний спосіб будівництва організації і ідеології, який уже зазнав провалу раніше.

Власне, намір альтернативної ідейно-організаційної відповіді на виклик часу і був реалізований у створенні Віча Українських Рідновірів. І Віче, тоді іще – Форум, був проведений в лютому 2003 року з ініціативи декількох рідновірських громад, а головним чином – Товариства Оріїв “Перунова Рать” та громади рідновірів “Трійця”. Досить швидко відпали перші звинувачення у створенні іще одної “церкви”, оскільки учасники Віча в своїй більшості показали бажання і принципову можливість чесного і відкритого обговорення і вирішення негараздів розвитку. Певна річ, культурі (обряду) дискусії всім іще слід вчитися. Однак, важливо, що в ході І, ІІ та ІІІ Віч, які уже відбулися люди змогли щонайменше перезнайомитися (раніше спілкування між громадами нерідко відбувалося через голів відповідних конфесій, інформація про адреси для листування мала “суворо конфіденційний” характер). Дивно, скільки проблем знімає безпосереднє людське спілкування!

До активу Віча варто зарахувати масові рідновірські заходи: проведену за активної організаційної участі РВ РПВ і Товариства Оріїв “Перунова Рать” І міжнародну науково-практичну Конференцію “Рідна Віра – духовна сутність слов’ян”, проведену спільно із Фондом імені Юрія Миролюбова конференцію-презентацію “Буття українців”. Особливо хотів би зупинитися на по суті першій масовій публічній акції рідновірів “За рідну Віру!”, проведеній нами 24 серпня 2005 року в День незалежності. Важливим є те, що у цій акції були представлені практично всі активні рідновірські організації, вперше рідновіри спільним фронтом висували в тому числі і політичні гасла. Вважаю, що велика заслуга у тому, що така справа відбулася, Координаційної Ради Віча Українських Рідновірів.

Гадаю, що не зважаючи на те, що IV Віче Українських Рідновірів показало багато негараздів сучасного стану розвитку нашого руху, розпочаті корисні справи варто продовжувати. Дуже важливим, як на мене, є нормальний діалог рідновірів із державною владою. Важливо, щоби ми показали, що становимо собою дедалі більш зростаючу, у тому числі, і політичну силу, із якою варто рахуватися. Іншим важливим завданням є – знайти своє специфічне місце у контексті слов’янського і загальноєвропейського відродження.

Слава Богам!